6
Автор ludmyla_alla | Рубрики Основні мовні поняття | 18-02-2015
орфоепічні норми

Викорінюймо помилки у нашій вимові!

Сьогодні ми багато говоримо про те, як правильно українською мовою сказати, написати (як-от, числівники чи дієприкметники в наших матеріалах), сформулювати думку, вимовити звук чи звукосполуку. Перекладаючи на мову лінгвістики, тобто мовознавства, мова про норми сучасної української літературної мови.

Сучасне життя змінюється невпинно і з космічними швидкостями, технології стають все більш витонченими й доступними кожному з нас. А як почувається в цій ситуації мова, зокрема наша рідна – українська? На який мовний зразок потрібно рівнятися? В які часи і на основі яких критеріїв були сформовані норми сучасної української літератуної мови? На ці та інші запитання спробуймо відповісти в нашій статті.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм літературної мови, інакше кажучи – консерватизм.

Аргументи, які свідчать про сталість норм сучасної української літературної мови:

  • норма літературної мови – ідеал, що є актуальним протягом певного часу, в розмовній же мові, де немає норм, – усе швидко змінюється;
  • посилання на традицію, на мову батьків – перші аргументи при спробі виправити яку-небудь кострубатість;
  • сучасний освічений італієць легко читає Данте, але сучасний італійський селянин не порозумівся б із селянином   XIII ст.;
  • ми говоримо лише з одним поколінням, максимум – з двома, проте читаємо літературу наших пращурів – XIX – XVIII – XVII cт. (і давніших).

Водночас, окрім сталості, норми сучасної української літературної мови характеризуються історичною змінністю.

Як відомо, мова не стоїть на місці. У ході розвитку літературної мови на зміну давнім явищам приходять нові, проте історична змінність норми літературної мови поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливим повнокровне існування мови. Тож у кожній літературній мові співіснують нові, активні елементи й старі, що поступово втрачають свою силу, тому в ній і створюються низки дублетних, паралельних способів висловлення.

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепічних, акцентуаційних, лексичних, морфологічних, синтаксичних, фразеологічних, стилістичних норм сучасної української літературної мови.

Для того, щоб “дорости” до статусу норми літературної мови мовне явище має пройти такі етапи свого формування:

  • вибір норми;
  • кодифікація;
  • упровадження;
  • розроблення й удосконалення.

Варто зазначити, що далеко не всі мовні явища, що стихійно виникають й часто трапляються, можуть стати нормою літературної мови.

Розгляньмо чотирьохетапний шлях становлення мовних норм на прикладі орфоепічних норм літературної мови, тобто норм вимови.

Перший крок – вибір норм української літературної мови.

Цей процес припав на кінець XVIII – 40-і рр. XIX ст., тобто на добу Романтизму, яка утвердила суспільний статус української народної мови, втілений насамперед через художню літературу, та зорієнтованість української літературної мови на середньонаддніпрянські (південно-східні) говори.

Другий крок – кодифікація (узаконення) норм української літературної мови.

Варто зазначити, що за умови перебування України в складі різних держав (Росії, Польщі, Румунії, Австро-Угорщини) цей процес був неможливим. Проте навіть в таких умовах українські вчені та письменники активно розробляли правописні норми української мови, які найтісніше пов’язані з орфоепічними та акцентуаційними. Ця робота завершується в першій половині XX ст. виходом у світ науково-практичної праці – «Українського словника» 1929 р.

Фонетична складова цього правопису, тобто орфоепічні та акцентуаційні норми української літературної норми (попри кілька зауважень щодо правил написання чужомовних слів із ґ/г (ґімназія / гімназія) та л/ль (лампа – лямпа)) – природна й вмотивована.

Третій крок – впровадження норм української літературної мови.

Активне впровадження в життя орфоепічних, акцентуаційних та правописних норм української літературної мови було перервано більшовицькою політикою уподібнення української мови російській.

Варто звернути увагу, що на попередньому етапі розвитку української мови (друга половина XVII – початок XX ст.), що відзначився численними імперськими указами про заборону мови, пропаганда проти української мови велася зовні. Відповідно, цей період в розвитку української мови здобув назву системного зовнішнього лінгвоциду.

Натомість період від 30-х до 80-х років XX ст. відзначався активною війною з внутрішньомовними законами української мови й з огляду на це його означили як час внутрішнього лінгвоциду.

За словами І. Фаріон, основним «досягненням» цієї внутрішньомовної війни став «Український правопис» 1933 року, якого ніхто прилюдно не обговорював і який набрав чинності несподівано, як гроза: «Газети й інші видання перейшли на новий правопис негайно – у травні 1933 року, ще до його публікації, і непідготовані читачі опинилися перед доконаним фактом. Вражені викладачі й студенти раптом виявили, що правила, яких вони дотримувалися, не дійсні…» (Ю. Шерех Укр. мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) / Поза книжками і з книжок, с. 365).

Так званий «Український правопис» 1933 року практично перекреслив автохтонні основи української мови, втілені у правописі 1929 року.

 Базуючись на спостереженнях українського мовознавця першої половини XX ст. О. Синявського і на сучасній тенденції розхитування мовних норм, наведемо випадки інтерференційного порушення орфоепічних норм сучасної української літературної мови.

  1. Оглушення дзвінких [б], [д], [з], [ж], [ґ], [г] у кінці слова (гараж – гара[ш], дуб – ду[п]) та перед приголосним (гаразд – гара[ст]).

Це призводить до так званих лінгволяпсусів, серед яких: вести – везти, казка чи каска, ліз чи ліс, гриб чи грип, Параска чи поразка

  1. Вимова звука [в] у кінці слова та в середині після голосного як [ф], як-от: любо[ф], во[ф]к, тра[ф]кА.
  2. Інтерференційне пом’якшення, зокрема:

А) м’яка вимова кінцевого [р`], як-от: волода[р`], гонча[р`], ліка[р`], кобза[р`];

Б) м’яка вимова [ч`] перед [а], [о], [у], [е], [и], як-от: воло[ч`]ать, шепо[ч`]у, [шч`]астя, [ч`]ому;

В) м’яка вимова губних [б], [п], [в], [м], [ф], як-от: девьатка, мьасо, пьать замість роздільної йотованої вимови (девйатка, мйасо, пйать), що позначена на письмі апострофом (дев’ятка, м’ясо, п’ять).

  1. Відсутінсть пом’якшеного [ц] у словах, як-от: адміністра[ци]я, конститу[ци]я, со[ци]альний.
  2. Напружена вимова [и], який за своїми артикуляційними особливостями є звуком переднього ряду й високого підняття. Напружена вимова цього звука змінює його артикуляційну базу, а, відповідно, й характер самого звука, який стає для нас чужим російським звуком [ы] середнього ряду верхнього підняття, на приблизну вимову якого можна натрапити лише в закарпатських та надсянських говірках (сын, рыба), але аж ніяк не в українській літературній мові.
  3. Нехарактерна сполука голосний + голосний, зокрема і + а, а + у, початкове і + о, і + у, що стосується передусім запозик, як-от:

соціальний замість соціяльний,

артеріальний замість артеріяльний,

аудиторія замість авдиторія,

Іуда замість Юда.

Тобто українській мові притаманна така вимова: авдиторія, артеріяльний, соціяльний, Юда.

І ці нехарактерні українській мові сполуки голосних закріплені як Правописом 1933 р., так і чинним, головна мета яких – уподібнити дві мовні системи: українську та російську.

!!! За словами І. Качуровського, українська літературна мова належить до мов консонантного типу. Це означає, що приголосні звуки в українській мові кількісно переважають голосні (співвідношення 84,2% : 15,8%). Водночас мовна своєрідність нашої мови полягає у функційному співвідношенні голосних та приголосних звуків: на кожних 100 голосних припадає 130-140 приголосних. Така послідовність поєднання забезпечує естетичне звучання (фонічність) української літературної мови.

Наведені звукосполуки суперечать цій вокально-консонантній гармонії, оскільки поодинокий збіг двох голосних трапляється в українських словах зазвичай на стику морфем, як-от:

А) префікса й кореня: про-аналіз-ува-ти,

Б) двох префіксів: ви-о-крем-и-ти;

В) двох основ: високо-авторитетний.

В інших випадках збіг двох голосних звуків НЕ є нормативним й лише розхитують орфоепічні норми літературної мови.

Водночас приклади з історичних пам’яток, зокрема власні назви, свідчать про природне уникнення збігу двох голосних звуків таким чином:

Іван (а не Іоанн),

Йосип (а не Іосиф),

Йов (а не Іов),

Радивон (а не Радіон),

Фавуст (а не Фауст);

легивон (а не легіон),

півонія (а не піонія).

Додам від себе, що на Київщині так і говорять – півонія.

  1. Редукція (ослаблення і скорочення) голосних, як-от:

[золътъ] замість [золото];

[мълако] замість [молоко];

[гуляє] замість [гул`айе];

[Украіна] замість [Украйіна].

Цікава інформація щодо звучання слова [молоко]: за підрахунками Я. Радевича-Винницького, в українській та російській мовах це слово звучить 235 мілісекунд. Проте якщо в українській мові ця тривалість рівномірна, то в російській схема цієї тривалості така: мъ-л-ко – 45-70-120.

Отже, як підкреслює І. Фаріон (і вона має рацію), українська вимова розмірено повноголоса, російська – рвучка, редукована (скорочена).

  1. Явище акання на місці ненаголошеного [о] як наслідок інтерферентної дії фонетичних законів російської мови, як-от:

г[а]л[а]сувати замість г[о]л[о]сувати;

к[аа]ліція замість к[оа]ліція;

п[а]р[а]ска замість п[о]р[а]зка.

Такі помилки у вимові називаються фонологічними, саме вони призводять до неправильного розуміння слів.

  1. Звуки [дз] та [дж], які називаються злитими, або африкатами, часто неправильно вимовляють у відповідних позиціях.

Помилки з вимовою африката [дж] трапляються в таких випадках:

- у дієслівних основах перед закінченням 1-ї особи однини, як-от:

хо[ж]у замість хо[дж]у;

- перед суфіксами -а-, -ува-, як-от:

виря[ж]ати замість виря[дж]ати, прису[ж]увати замість прису[дж]увати.

Помилки з вимовою африката [дз] трапляються на початку слова, як-от:

[з]еркало замість [дз]еркало, [з]вінок замість [дз]вінок.

Отже, норми літературної мови характеризуються двома протилежними ознаками – відносною сталістю та історичною змінністю. Процес становлення норм літературної мови має чотири етапи, розглянуті на прикладі орфоепічних норм української літературної мови. В межах орфоепічних норм виділено дев’ять характерних випадків їх інтерференційного порушення.

Наше дослідження спирається на монографію Ірини Фаріон “Мовна норма: знищення, пошук, віднова “.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Plus
Share to Odnoklassniki

Також на цю тему Ви можете почитати:

Коментарі (6)

звукосполучення – це подія, а кінцевий результат буде звукосполука
словосполучення – це подія, а кінцевий результат буде словосполука
буквосполучення – це подія, а кінцевий результат буде буквосполука
сполучення голосних – це подія, а кінцевий результат буде сполуки голосних
запозичення- це подія, а кінцевий результат буде запозика
Процес становлення норм літературної мови НЕ складається з чотирьох етапів, а має 4-ри етапи…

Дякую, пане Миколо! Відверто кажучи, дещо трохи незвично, але логічно. Щодо останньої стилістичної помилки, то двома руками “ЗА”! Вношу правки.

“Тобто українській мові притаманна така вимова: авдиторія, артеріяльний, соціальний, Юда.”

З контексту наведеного вище я зрозуміла, що “соціяльний”. А тепер зовсім заплуталася: соціальний чи соціяльний?

Дякую:)

Мариночко, Ви правильно зрозуміли. Інше тут НЕ так: ці орфоепічні норми (соціЯльний, Юда…) ПРИРОДНІ й ПРИТАМАННІ українській мові, але НЕ узаконені ЧИННИМ правописом. Тож ситуація складна: правильно не так, як законно. Хочеш чи не хочеш, а МУСИМО вживати соціАльний (хоча ідеал-таки соціЯльний). Маю надію, стало трохи зрозуміліше, чи не так?

Нарешті, Мариночко, побачила помилку в себе. Звичайно, в тому рядку має стояти соціЯльний. Виправляю. Щиро дякую

А чи немає у Вас іще статей про правильно українську літературну вимову? Я був натрапив на книгу М. Погрібного, і в мене тепер шок: ніде не лунає правильна літературна українська – ні на ТБ, ні у фільмах, ні на вулиці з уст людей… ніде.

Я більше довіряю підручникам, ніж “натовпу”, тому вирішив поступово перевчатися, тому дуже дякую за цей пост. Я сподіваюся, Ви й надалі будете писати про правильну вимову.

З цієї нагоди дозвольте запитатись про літеру “в”. Згідно з більшістю підручників її слід вимовляти, як нескладове “у” (на початку слова перед приголосною, всередині слова після голосної та перед приголосною, а також у кінці слова після голосної). Зараз майже ніхто не вимовляє нескладове “у”, але ж треба, правда? Зокрема “авдиторія” тоді б все одно вимовлялася, як “аудиторія”.

Але ще десь натрапив був на губно-губний “в”, який позначається звуком “w” (хоча, як на мене, це те саме нескладове “у”), однак як приклад було подане слово “кавун” (“каwун”).

Якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви розставити всі крапки над “і” щодо вимови літери “в” згідно з правилами української літературної вимови?

Дякую!
І вибачте за громіздкий коментар :)

Написати коментар

© 2014, www.l-ponomar.com