12
Автор ludmyla_alla | Рубрики Мовні новини | 09-03-2014

Тарас Шевченко: цікаві факти з… мого життя

Тарас Шевченко

Вітаю з Днем народження Тараса Шевченка!

Сьогодні, 9 березня 2014 року виповнилося 200 років від дня народження людини, ім’я якої відоме кожному українцю, поета Тараса Шевченка. Довкола цього імені сьогодні достатньо й правдивих свідчень, і всіляких вигадок.

Хочу поділитися власними роздумами щодо місця Тараса Шевченка в моєму особистому житті, тобто розповісти мою власну Шевченкіану.

Що таке Шевченкіана?

За словником української мови, шевченкіана – це зібрання, сукупність творів літератури й мистецтва, пов’язаних з життям і творчістю Т.Г. Шевченка, а також усі видання його творів.

Тарас Шевченко сьогодні: цікаві факти

Славнозвісна Вікіпедія ще 2010 року проводила тематичний тиждень, присвячений шевченківським дням, під назвою вікі-шевченкіана.

5 березня 2014 року в прес-центрі Національного радіо відбулася презентація конкурсу «Нова пісенна шевченкіана», оголошеного восени 2013 року. З величезної кількості фонограм було відібрано два десятки переможців.

Херсонською обласною бібліотекою для дітей був започаткований до нинішнього ювілею Кобзаря унікальний проект «Шевченкіана нашої родини». Мета заходу – зібрати родинні історії, пов’язані з особистістю Тараса Шевченка та його творчістю. Ви можете переглянути відзняті відео. Ідея, як на мене, дуже хороша. Щоправда, дещо пафосно, а може так і треба?

«У кожного українця свій шлях до Шевченка, своя сімейна історія, пов’язана з поетом». Тобто мова про цікаві факти про Тараса Шевченка в кожній українській сім’ї.

А яка моя сімейна історія?

Поринувши в спогади, згадала один дуже яскравий епізод з власного життя.

12-16 травня 2008 року. Санкт-Петербург. Наукова конференція «Україна в світовому культурному просторі». Окрім офіційної частини, як завжди, колеги з Пітера організували культурні заходи. Я вперше була в цьому місті, то мені все було цікаво.

Тарас Шевченко: академія художеств

Академія художеств: вигляд з Неви

Але найціннішою для мене як для українки, як з’ясувалося з часом, стала екскурсія до Санкт-Петербурзької академії художеств. Основна причина – там свого часу жив і працював Великий УкраїнецьТарас Шевченко.

Невеличка біографічна довідка

Саме тут Тарас Шевченко «посещал классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Карла Брюллова… Совершился быстрый переход с чердака мужика-маляра Ширяева в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века».

В Академію Тарас Григорович повернувся і після заслання. Саме того часу він здобув в Академії звання академіка з гравіювання по міді.

Лише через століття, 1964 року в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв відкрито меморіальну кімнату Тараса Шевченка.

Меморіальна кімната Тараса Шевченка

На жаль, не видно висоти “затишної кімнати”-кам’яниці

І от ми в кімнаті Тараса Шевченка

Нас, невеличку групу науковців з України, заводять до прямокутної кімнати (як на моє не дуже професійне око близько 20 кв.м.) з неймовірною висотою (метрів зо 5 чи більше), поділеною на два «поверхи». Тобто такий собі підвісний другий поверх-спальня на півкімнати, куди ведуть з першого поверху круті й дуже вузенькі східці.

Обстановка – дуже проста, нічого особливого не впало в око. Екскурсовод наголосила, що ця меморіальна кімната не є музейною кімнатою загального доступу, оскільки бракує потрібного фінансування, зокрема й з боку української держави. Тож кімнату спеціально відкрили для нас. Що ж, неприємно чути про таку неувагу до спадщини Тараса Шевченка з боку української держави.

Та набагато сильніше враження на мене справило інше: як в такій кам’яниці чи то кам’яній в’язниці можна було жити людині?

По-перше, як можна було нормально опалити таку холоднючу кімнату в той час? А задоволення інших елементарних людських потреб?

По-друге, наскільки хотілося Тарасу Шевченку повернутися із заслання не в знайомі кам’яні стіни Академії художеств, а в рідну Україну, адже він вже стільки років не бачив рідних, милих серцю краєвидів. Я просто фізично відчула біль згорьованого серця хворої, битої-перебитої і долею, й урядом, й північними вітрами творчої особистості, душа якої рвалася ДОДОМУ.

По-третє, всю мою надумано-реальну картину підсилила «травнева» погода. Вийшовши з Академії, ми просто завмерли від несподіванки: на кам’яних сфінксах, на дахах будинків за Невою лежав… сніг (і це 14 травня!). Шалений вітер з Неви просто здував з ніг. Я в осінньому пальто й чоботях (коли клала їх в дорожню валізу в Запоріжжі, то думала, що «перегнула палку») відчувала, що вітер просто пронизує наскрізь. І поки ми з колегою – Тетяною Іванівною Конончук з Києва – дійшли до Василівського мосту й перейшли на інший бік Неви, я весь час думала про ЛЮДИНУ Тараса Шевченка: як він тут жив?

Коли в середині травня такий собачий холод, то як тут жилося йому взимку (адже не було в нього теплючого пуховика або чогось схожого), як грівся в своїй кам’яниці (тобто «маленькой уютной комнатке», як сказано в одній з російських публікацій), як в цьому дикому холоді згадував теплі українські вечори (а саме такі вони вже в цю пору в нас, в Україні). І так мені шкода стало Тараса Григоровича Шевченка. До речі, він у цій «затишній кімнатці» так і помер, не побачивши більше ніколи рідної землі.

Післяслово

Описуючи цей епізод вже майже через 6 років, я начебто знову переживаю все те заново. Тоді нас з колегами врятувало найближче кафе на іншому боці Неви, куди ми просто прожогом влетіли й замовили, звісно, гарячого чаю. Ох і насолоджувалися ми тоді цим найсмачнішим у світі напоєм (так нам тоді здалося)!

А чим рятувався Тарас Шевченко від холоду, голоду й спраги за батьківщиною і водночас Батьківщиною – рідною Україною?

Тож ці відвідини меморіальної кімнати поета в Пітері відкрили мені Тараса Шевченка як людину. І, може, багато в моєму сприйнятті його житла й життя – власні домисли, проте саме вони відкрили мені очі на людину з нелегкою долею.

У кожного своя… шевченкіана

А щодо творчості – це, мабуть, вже має бути інший опус. Хоча насамкінець хочеться згадати відомі кожному, проте такі глибокі поетичні рядки: «У кожного своя доля і свій шлях широкий».

Справді, яким шляхом іду я? Яким шляхом – наша країна? І яка на нас очікує доля: мене як українки й нашої рідної країни – України?

Ось так на твій суд, шановний читачу, виношу власні думки про Тараса Шевченка, цікаві факти чи, швидше, роздуми довкола нього як ЛЮДИНИ. Це штрих до моєї власної чи то вже сімейної (буде що розповісти дітям) шевченкіани. А яка вона в тебе? Хто для тебе Шевченко – ікона чи жива людина?

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Plus
Share to Odnoklassniki

Також на цю тему Ви можете почитати:

Коментарі (12)

ДУЖЕ ЦІКАВО! Дякую за історію та роздуми!
А той другий поверх і сходи вже існували, коли там жив Шевченко?
Хочеться сподіватись, що люди і там на півночі мали якісь свої методи для виживання, мабуть, буржуйками топили…. такий тоді був побут, та й зараз не у всіх людей на земній кулі є ідеальний комфорт, нажаль….

Так, Аню, і так званий другий поверх (спальня), і сходи за життя Тараса Шевченка були. Більше того, як пояснила нам екскурсовод, є припущення, що саме на цих сходах і помер Тарас Григорович.

Шановна, Людмила Григорiвна! Вiтаю Вас з такою справою, як власний сайт! Дуже цiкаво!!! Ви на вiрному шляху))) Дякую особисто.

Щиро дякую, Оксано!

Дорогая Людмила Григорьевна! Вместе с Вашими воспоминаниями о посещении музея Т. Шевченко в Питере открыла для себя много нового о нем как великой личности и просто человеке. Трогательно до слез! Спасибо Вам за такое острое мироощущение!

Ваш сайт очень понравился! Пишите еще, все так интересно!!!

Щиро дякую, пані Алло, за такий чудовий відгук. Я справді ділюся тут часто пережитим, пропущеним через душу. Спробую виконати Ваші побажання й виправдати сподівання.

Тараса Шевченка прийнято сприймати як великого Генія і Пророка, але дехто забуває, що насправді він був просто людиною, нещасною в любові і невезучою по життю, людиною зі складною долею. Лише той, хто провідчуває це, зможе по-справжньому відкрити для себе творчість Кобзаря, зрозуміти, про що саме він писав. Довільна цитата не памятаю чия: “Казати, що Шевченко писав про панів і кріпаків, це те саме, що сказати про собор, що це цегла і цемент”.

Щиро дякую, пані Тамаро, за висловлену думку. Тим паче, що, виявляється, ми однодумці.

Мій Шевченко

Щороку в березні ми вшановуємо одного з найвідданіших синів України, ім’я якого стало символом країни. Хоча значина́ й велич нашого пророка, будителя духу народного такі, що кожен рік мав би бути Шевченковим.
Як це не дивно, та в перші роки по жовтневому заколоті 9 березня — Шевченків день — був державним святом. Щоправда, можновладці незабаром усвідомили, що небезпечно зайвий раз згадувати Поета, тому, певно, і було заборонено вшановувати День перепоховання (22 травня — вернення тіла Страдника на Батьківщину). Усіх, хто приходив цього дня до Кобзаревого монумента (покласти квіти чи почитати вірші), не оминали «відверті бесіди» в каральних органах і доволі серйозні наслідки.
Нині мало хто пам’ятає, що першим славнем радянської України був «Заповіт», хоча невдовзі в оперативних рапортах вохрівські нишпорки зазначали: «Пєлі націоналістічєскую пєсню «Заповіт».
Оканонізована й офіційна любов до Шевченка ні до чого «народну» владу не зобов’язувала. Большевики навіть відкинули логічність суджень лекції свого наркома А. Луначарського «Великий народний поет». Вони не сприйняли й той рівень культури, на якому соціял-демократ розумів Шевченків націоналізм як «любов до матері, зганьбленої і зневаженої», належне сприймав поетів гуманізм і високу духовість.
Кожна доба творила свій міт Шевченка і прагнула його словами говорити — від імени народу — про себе. Беззаконня й терор нахабно освячували його високим ім’ям. Неймовірно, але факт: під час душогубства 1930-го, геноциду 1933-го, терору 1937-го вцілілі співали про щасливе життя — «у сім’ї вольній, новій». А в повоєнні роки галани, корнійчуки, маланчуки та инші поетовим ім’ям боролись з українським «буржуазним націоналізмом».
У шкільних підручниках із тьмяних, утертих фраз було виліплено задекорований під Шевченка його антипод, священний і недоторканний. Пильні й віддані посіпаки забороняли хоч трохи відхилятись від узаконених канонів. Ось лише деякі з ретельно вивірених штампів: Був матеріалістом і атеїстом (!)… Любив усіх трудящих і закликав їх до спільної боротьби проти панів, капіталістів, католицизму, українського буржуазного націоналізму (!)… Закликав за возз’єднання з російським народом (!!) і (навіть) за двомовність (!!!)…
У свідомості здеорієнтованих учнів такий Шевченко, направду, нічим не відрізнявся від працівника держбезпеки. Було незрозуміло лише, чому він великий поет? І чому ж тоді ці органи повсякчас мали клопіт із Шевченком та його шанувальниками?
Сатанинські обсяги большевицької машкаради дозволяли ідеологам підпасовувати Шевченкову творчість під усі тогочасні партійні гасла й вони цинічно цитували поетове: “…од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”.
Лише «ворог народу», «дисидент», «буржуазний націоналіст» міг би вважати, що ці рядки стосуються народів, яких позбавили рідного слова, вишколюючи під сонцем сталінської конституції.
Безперечно, «розум, честь і совість народу» не забороняла поетові вірші. Майже щоріч неймовірними накладами видавали й перевидавали оканонізованого поета. А щоби не виникало инших думок, запопадливі охоронці ретельно прополювали спадок ґенія, вишукуючи в ньому крамольнії, на їхній погляд, рядки, прибираючи двозначності й додаючи власні витлумки до того, що прибрати було неможливо. Його йменням називали будь-що, регулярно відзначаючи круглі дати уродин та смерти. Але суворо дозували форму, час і місце як ушановування, так і виявляння народної любови до свого поета. Промовистим прикладом є Кобзаревий монумент у Харкові (1935). Підійти, покласти квіти до підніжжя впродовж року можна було лише 9 березня (але після перших, других, третіх… партійних керівників области, міста, району), пройшовши змайстрованими до цього дня містками.
Усього лише 47 років життя. Двадцять чотири — у рабстві, десять — під муштрою і шпіцрутенами, а залишок життя — під пильним наглядом. 47 – 34 = 13 — сумна аритметика…
Монументальна Шевченкіяна нараховує понад 1, 5 тис. скульптур, монументів, погрудь…, а твори його перекладено на сто сорок мов світу. Шевченків феномен, велич його постаті, значущість його слова, безперечно, не в кількості скульптур і накладах видань. Парадокс невблаганного часу демонструє зворотний процес — ми не віддаляємось від Шевченка, а навпаки — стаємо ближче. Читачеві вернено затавровані як «націоналістичні» праці Олександра Кониського, Богдана Лепкого, Івана Огієнка, Василя Барки, Юрія Шевельова, Павла Зайцева, Степана Смаль-Стоцького й инших. Невтомні шевченколюби розшукують невідомі досі архівні матеріяли, друком виходять нові розсліди короткого життя і плідної творчости Кобзаря (Ю. Барабаш, І. Дзюба, О. Забужко, Є. Сверстюк, В. Шевчук й инші).
Зникає нашаровання схематичного й котурного образу «революціонера-демократа, атеїста», а натомісць постає реальна жива людина з великим серцем, яка своє стражденне життя поклала на вівтар України. Як потвердив час, ані бєлінським, ані потужній радянській ідеологічній машині не вдалось, а новітнім шевченкофобам і поготів не вдається применшити, перефарбувати чи спаплюжити велич того, хто був, є і повіки буде символом та взірцем національного духу.
Тож коли в українській оселі, поряд з образами в рушниках, сусідить Шевченків портрет, а поряд із Біблією — томик «Кобзаря», то це — яса справжнього народного розуміння, що «Знать од Бога і голос той, і ті слова».
Микола Зубков
упорядник найповнішого видруку поетової спадщини, уперше виданої харківським правописом до Шевченкового 200-річчя.

Щиро дякую, пане Миколо! Дуже цінні й корисні факти про НАШОГО ШЕВЧЕНКА.

Дякую від усього серця! Маю свою “Шевченкіану”, зокрема чималу колекцію видань “Кобзаря”, викладаю світлини з коментарями на ФБ. буду вдячна за відгук на запит дружби.

Щиро дякую і Вам, пані Оксано. Звісно, відгукнуся :)

Написати коментар

© 2014, www.l-ponomar.com