Закон про мови – козирна карта?

Сьогодні в ситуації, яка ось-ось (не дай Боже) вибухне війною, закон про мови в Україні знову став козирною картою.

Саме він, закон про мови авторства нардепів Ківалова-Колесніченка, зокрема його скасування новим урядом, виявився найактуальнішою та найболючішою проблемою українського суспільства.Чи це справді так?

Мас-медійний фактаж

Переглянувши позавчора, тобто 28 лютого, телерепортажі з проросійських мітингів 6 областей України, зробила висновок, що на БІЛЬШОСТІ з них звучало гасло про надання російській мові статусу державної.

Це при тому, що 26 лютого Львів говорив російською, Донецьк – українською мовою на знак підтримки єдності Сходу та Заходу України.

Сьогодні, 2 березня, з аналогічних репортажів з Донецька й Луганська (щоб бути точним, то о 21 годині на «Інтері»), знову вже дуже настійливо звучала ця вимога в обох обласних центрах. Привернув особливу увагу той факт, що в рішенні Луганської міської ради, яку чиновник зачитував по гарячих слідах, «з коліна», вимога про прийняття закону про державну мову – російську – стояла на ПЕРШОМУ місці.

І це боротьба за російську мову як державну?

Навіть з цих кількох фактів складається враження, що питання державної мови на сьогодні в Україні – це та проблема, для вирішення якої потрібно:

1) збирати кількатисячні мітинги (хоча з цим можна погодитися, щоправда за іншої політичної ситуації);

2) встановлювати прапор сусідньої держави на міській раді (як це було зроблено сьогодні, 2 березня, в Луганську);

3) і, нарешті, звертатися по допомогу (цитую) «до братнього російського народу». Але братній народ живе в іншій державі, а звертатися мітингувальники чи то обласні урядовці планують до уряду країни, а не до громадян Росії.

Лист росіянки

До речі, щойно перевіряла пошту й натрапила на листа від росіянки, відомого бізнесмена, цитату з якого наводжу мовою оригіналу (зі збереженням стилістики): «И мне очень тревожно читать сейчас в соц. сетях такие слова как “вы, россияне, на Украину напали”. Поэтому я каждому своему знакомому украинцу сегодня написала: как ты, я за тебя, я тебя жду, если что. Это и правда так, для меня ничего не изменилось в отношении к моим друзьям, и я хочу помочь…».

Закон про мови в Україні – найболісніше питання сьогодення?

А тепер поглянемо на зворотний бік медалі: в ситуації, коли світ говорить про інтервенцію Росії в Україну, коли українська економіка «в глибокому загулі», коли ще дуже свіжі події Майдану з пролитою кров’ю українців, мовне питання на рівні закону про мови в Україні – найголовніше?

Панове, перепрошую, але з цим не погоджуюся КАТЕГОРИЧНО. І спробую свою позицію аргументувати:

1) питання державної мови – це козирна карта кожної передвиборчої кампанії, починаючи з початку 90-х років XX ст. і до сьогодні. Це такий собі давній, перевірений часом спосіб, який на 100 % не стріляє, але «масний кусень» електорату з Півдня й Сходу України, як правило, відшматовує на користь антиукраїнських сил;

2) йдеться про питання державної мови, тобто однієї з визначальних ознак України як держави. Ніхто не забороняє спілкуватися в побуті та й на роботі (окрім державних службовців, хоча навряд чи мова про заборону) тією мовою, якою ти хочеш. І варто було б хоч кількох мітингарів запитати, в яких сферах (не вступив на навчання, не взяли на роботу тощо) і наскільки часто вони мали справу з утисками через їхню російськомовність.

«Зловісна» Стаття 10 Конституції України

З метою глибшої аргументованості розглянемо попереднє формулювання «зловісного» закону про мови, який так «мозолив око» багатьом політикам. Спеціально наведу повний текст Статті 10 Конституції України (до втручання Ківалова-Колесніченка):

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом»

У мене як філолога та журналістикознавця, яка вже другий десяток років живе в Запоріжжі – історичному центрі українського козацтва – цілу купу запитань викликає друге речення щодо «всебічного розвитку, функціонування української мови… на всій території України».

Всебічний розвиток української мови в Запоріжжі

Назву лише кілька, на жаль, жалюгідних ознак отого «всебічного розвитку». Наприклад, в Запоріжжі аж одна (!) україномовна газета міської ради – «Запорізька правда» та одна двомовна – «Запорозька Січ». Купити загальноукраїнську газету українською мовою, хоча б той самий «День», – частіше нереально, хіба що дуже пощастить. Так, українським ще є обласний телеканал та обласне радіо. І в такій ситуації три виші Запоріжжя щороку випускають більше сотні журналістів, значна частина яких має добру підготовку з української мови. То що – ми, викладачі, працюємо «в трубу»? І це лише один штрих до закону про мови в Україні.

Натомість третє речення Статті 10, як на погляд філолога, сформульоване досить грамотно: російська мова виділена окремо й стоїть на першому місці серед мов національних меншин. То що тоді не подобається – що росіяни в Україні – національна меншина?

За визначенням, національна меншина – це групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. То хіба росіяни – це представники титульного етносу? Зрозуміло, що ні. І їхня кількість, якщо довіряти статистиці, трохи більше 21 % від загальної кількості населення України.

Шановні, то в чому справа? Здається, здогадуюся.

Російськомовні українці

Залишилося не розглянутим нами ще одне поняття – російськомовні громадяни України, тобто українці, яких, до речі, вирішив захищати президент сусідньої держави.

В Інтернеті зараз можна натрапити на малюнок, де на бігборді молода дівчина говорить: «Я – украинка и говорю на родном языке – русском!». Варто прокоментувати.

По-перше, дівчинці хочеться логічно відповісти: «Ну й говори собі, на здоров’я, рідною російською мовою. Хто ж проти?»

По-друге, якщо перейти на рівень науки лінгвістики, то тут змішане «грішне з праведним»: державна мова й рідна мова – це різні поняття.

Так, справді, в Україні склалася така ситуація, що значна частина українців говорить російською мовою, тобто в українців рідна мова – російська. Але це не означає, що вони потребують іноземного захисту. Погоджуюся з думкою пана Сверстюка, висловлену в інтерв’ю від 28 лютого, що працювати в цьому напрямі потрібно поступово і з молоддю.

Мовна політика – поле не оране

І будувати мовну політику так, щоб:

якщо ти хочеш будувати свою кар’єру в українській державі (а це вже непрості питання до нового уряду проведення справжньої мовної політики, яка зараз «просто в загулі»),

якщо ти хочеш пов’язати своє майбутнє з Україною (а сьогодні в умовах глобалізації закордон став таким доступним і привабливим),

якщо ти хочеш бути справжнім громадянином України (так я саме про нього – патріотизм, якого так бракує не лише в Україні),

то ти маєш чудово володіти державною українською мовою і бути гордим з того.

І насамкінець – свіжоспечений анекдот

Сьогодні я запитала в свого російськомовного чоловіка (в сім’ї нашій чоловік говорить російською, а я – українською), чи хоче він, щоб його захищав президент сусідньої держави.

«Від кого мене потрібно захищати?» – запитав чоловік.

«Мабуть, від мене» – засміялася я.

От вам і сміх навколо закону про мови – сміх крізь сльози.