Учора, 18 березня 2014 року, уряд України офіційно заявив про «повернення до життя» закону про мови в редакції Ківалова-Колесніченка. Тобто російська мова повернула офіційний статус регіональної в тих областях, де місцева влада прийняла відповідне рішення ще влітку 2012 року. До таких областей належить і наша Запорізька.
Поки українська мова як державна для деяких українців – це як українська красуня, з якою… бояться чи не хочуть познайомитися, більше того – подружитися? Жаль.
Чи означає рішення уряду, що українська мова як державна здала свої позиції?
На мій погляд філологині й українки, відповідь на це питання – ні, українська мова як державна не відступила.
По-перше, щоб здати позиції, як відомо у військовій справі, потрібно їх зайняти. А за ці кілька тижнів насправді стан української мови як державної в Україні зовсім не змінився – ні в кращий бік, ні в гірший.
По-друге, повернення мовного закону, як на мене, має абсолютно не сподобатися проросійським мітингарям Південно-Східної України: їм потрібно терміново «ламати голови» над пунктом першим у всіляких їхніх вимогах, петиціях, деклараціях, адже саме туди, на перше місце, вони весь час випихали МОВУ (насправді, не раз заскубане-перескубане питання за часи української незалежності).
По-третє, продумана розумна мовна політика – це питання не одного місяця й не періоду гострої політичної ситуації, яку ми зараз маємо. Починати потрібно зі змін у свідомості, з виховання не просто позитивного ставлення, а захоплення всім українським, зокрема культурою, мовою, традиціями, звичаями. Зрозуміло, що цільовою аудиторією має бути молодь, для якої радянські часи – практично «допотопні», оскільки були до їхнього народження чи свідомого життя.
Ідеальний варіант – початок мовних змін не згори, а знизу. Пропоную уривки зі сповіді одного з моїх студентів, який не так давно «повернувся обличчям» до України й української мови сьогодні, тобто СТАВ СВІДОМИМ УКРАЇНЦЕМ.
Сповідь 20-річного юнака
Микита Карпій: “Я – людина ХХІ столiття. Я бачив це столiття з першого дня його народження… З раннiх рокiв батьки навчали мене розпізнавати, що є прекрасне, а що – жахливе. I це мало успiх. Мені нiколи не було соромно сказати, що я слухаю Аллу Пугачову та Муслiма Магомаєва. Я не соромився розмовляти, не вживаючи ненормативну лексику. Але у тяжкий пiдлiтковий вік у мені все ж таки багато чого змiнилося. Я шукав себе та роздiляв iнтереси сучасності. Не можу сказати, що тепер, коли мені виповнилося 20 рокiв, я зовсiм вiдмовляюся вiд постмодерної культури. Якусь частину сучасної моди я все ж таки поважаю, але дух культури ХХ столiття нiколи мене не покине. Адже, як не крути, там – моє дитинство. Це – частинка моєї душi.
Декiлька рокiв тому дуже зацiкавився рок-музикою. Я мріяв потрапити до рок-тусовок, дружити з дiвчинкою, яка носить пiрсинг, берци та iн. Тоді я нiколи не мiг би подумати, що мою душу буде зiгрiвати щось віковічно українське, нацiональне – те, вiд чого я тривалий час був дуже далекий. Оскільки виховання у ХХ столiтті будувалося на радянських iдеалах, у мене не було усвiдомлення себе як частини якоїсь нацiї. Я був зовсiм байдужий до української мови, одягу, музики… Але коли-небудь все змінюється.
Поступово вивчаючи iсторiю, слухаючи українську музику, спiлкуючись з україномовними людьми, я зрозумiв, що рідному народові є чим пишатися. Нашi герої боролися за найвищi iдеї, якi впродовж поколiнь пригнiчувалися.
А нещодавно я побачив декiлька дуже гарних фото, що не дають спокою моїй душі вже не один тиждень. Це фото молодої дiвчинки, яка теж є дитям ХХ столiття. Вона теж може одягти шипи, закурити цигарку та намагатися цим здаватись крутою, сучасною… але ні. На вiдмiну вiд тих, хто чомусь дуже пишається своєю розв’язністю, навіть у той момент, коли його нудить вiд випитого, ця дiвчина пишається зовсiм iншим. Її гордiсть – це приналежнiсть до однієї з найпрекраснiших нацiй – до українців. Вона не цурається того, за що боролись її предки, проливали кров…
Вона буде своїм чарiвним голосом, який на тлi яскравої зовнішності стає ще приємнішим, казати такi милозвучнi та бажанi для душi слова як: “Дякую, кохання, свiт, матуся…”. Вона не соромиться одягати вишиванку, бо це дiйсно красиво i нiколи не втратить своєї моди і свого сенсу.
Чому серед молоді це розумiють лише одиницi? Чому люди пишаються лише тим, що було народжено далеко вiд нас? Я й сам дуже люблю захiдну музику, бо ми маємо бути всебічно розвинутими. Я люблю американське кiно. Але чому в нашому мiстi (Запоріжжі – Л.П.) нiколи не побачиш дiвчини, яка б разом з подругами йшла у вишиванці, розмовляла б чистою українською мовою без грубих слів та суржику? Чому поруч безліч тих, хто сам про себе в соцмережах пише усiляку гидоту? З радiстю пише, що вона – “стерво”, що iй подобається напиватись, вести аморальний спосiб життя? Чому так?
Моє дорослiшання – це процес набуття життєвого досвiду. Коли розчаровуєшся у минулих пристрастях та обираєш те, що є вічним. Тепер я можу назвати себе собою! Не iм’ям якогось кумира, не панком і не хіппі. Я – це я, який належить до найдавнiшої та до найцікавішої, за словами Лiни Костенко, нацiї – української. Я не цураюсь цього. Де б я не був, українська культура завжди буде для мене найрiднiшою. Нiде я не буду вiдчувати сором назвати себе нащадком України, сказати, що серед безлiчi улюблених письменникiв є й американці, й росiяни. Але одне з провiдних мiсць в моєму рейтингу посiдають Василь Стус, Леся Українка та Лiна Костенко.
Так, зараз ми живемо не в найкращих умовах. Але сам дух, саме українське слово хiба не прекрасні? Хiба не тремтить серце вiд тепла, коли чуєш українські народнi мотиви, гру сопiлки, або чи не радiсно бачити молоденьку дiвчинку у вишиванці, яка не кричить “панки – хой!!!”, а читає вiршi, в яких розкриваються вічні теми людських переживань наших предків ще до Хрещення Русi, предків-язичників, i те, що переживаємо ми, й те, що переживатимуть пiсля нас, коли й ми увiйдемо в iсторiю як люди далекого минулого…
Дуже важко полюбити щось, коли ти не бачиш його з прекрасним. Де дiти Запорiжжя чують чисту українську мову? Можливо, з телевізійних передач, мультфільмів про монстрів? Чи у школі під час уроку фізкультури або з вуст учительки математики? Звичайно, так патрiотiв виховати майже неможливо. Молодь має не просто чути, а й вiдчувати. Чом би не знімати якісне українське кіно з гарними акторами, на яких молодь хотiла б рівнятись, говорити їхньою мовою? Де фільми, в яких герої не палили б, не вживали алкогольних напоїв, що теж впливає на свiдомiсть майбутнього поколiння?
Теж саме стосується музики. Має бути приклад, де юнак подивиться – послухає – вiдчує та скаже: “Це, дiйсно, прекрасне! Пишаюсь Україною!”.
Тож хочу подякувати тим людям, хто показав мені на прикладi, яка ж загадкова та прекрасна наша культура, наш національний дух, людям, через яких зрозумiв, що я – не малорос, не “недорос”, не американець, не англiєць, а український юнак, який може i має цим пишатися. Це – моя мама, найрідніша на світі людина, яка подарувала мені не лише життя, а й поділилася своїм чарівним голосом і музичним слухом.
Це – одна з найчарiвнiших дiвчат свiту – дівчина, з якою я познайомився у соціальній мережi. Вона є розвиненою, красивою та приємною людиною, яка завжди була україночкою та й буде нею. Саме через неї я захотiв написати цю розповiдь.
Це – мої шкільні вчителі й викладачі Запорізького музичного училища ім. П.І. Майбороди та Інституту журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету. Це люди, які навчили мене бачити й відчувати прекрасне, розуміти силу та красу українського слова, люди, спiлкуючись з якими, вiдчуваєш, що говориш не просто зі вчителями, а з рiдними людьми. Це – мої друзі, якi нiколи не соромились своєї приналежностi до всього українського…
Спасибi вам усiм! Звичайно, ви не знаєте один одного. Але саме те, що ви в мені народили вiдчуття сина українського народу – поєднує вас у цей момент у моєму серці. Дякую дуже, мої любi! Слава Українi!».
Після…сповідь
Хочеться, щоб таке ставлення до України й української мови як державної було в кожного молодого УКРАЇНЦЯ. Саме звідси й бере початок і справжній патріотизм, й українська державність та соборність, й політична чесніть і турбота, й наш з вами добробут… Українська мова в таких умовах – це природний засіб чи середовище спілкування, це багата скарбниця народного досвіду й мудрості, це насолода для моволюбів (тобто нас з вами :)).
Хочеться закінчити проблемним (ні, не риторичним) запитанням: що для підняття престижу України й української мови як державної можу зробити я, особисто я (починаю з себе)?
P.S. На ваші думки чекаю в коментарях.
Що до прийняття, що після затвердження, що після скасування і повернення мовного закону авторства одіозних Ківалова та Колісніченка моє життя не змінилося. Я не відчую, що української мови в моєму оточенні стало менше, а російської більше. Все лишилося на місцях.
Що потрібно, щоб збільшити популярність мови? Потрібно почати з голови, поки політики, публічні люди не почнуть гарно говорити, доти українська не буде модною. Адже за чим зараз женуться? За модою.
Щодо себе. Говори так, щоб іншим хотілося перейти на українську, розмовляючи з тобою. А що для цього робити? Читай українською, починаючи від Квітки-Основ’яненка і закінчуючи сучасниками, наприклад, Сашком Ушкаловим чи Максом Кідруком!
Слухай українську музику від Квітки Цісик до Мольфи!
А ще б я позбувся скаженої вчительки Ірини Фаріон з Верховної Ради, яка шкодить популяризації української мови своїми методами популяризації
Щиро дякую за коментар. Справді, мода в нашому суспільстві має неабияку силу. А праця над власною мовою – річ, гідна наслідування!
Необхідно більше спілкуватись українською мовою. Є багато людей, які поважають, люблять українську мову, у наші непростій ситуації патріотично налаштовані, всією душею за єдину країну…….., але в повсякденні спілкуються російською мовою. Бо так звикли. Я також належу до таких… Справа навіть не в спілкуванні. Тут можна себе контролювати, добре володіти, швидко переключатись. Але є така дитяча загадка: “Що швидше над усе?”. Відповідь: “Думка/Мысль”. Так от тут вже нічого не можна вдіяти. Коли в мене в голові блискавично з’являється якась думка, ідея…, вона російською мовою. І ще такий собі тест – “Якою мовою сняться сни?”. В мене вони російськомовні. Але я ніколи в житті не буду боротись за якісь там статуси офіційні чи неофіційні. Ми живемо в Україні і тут не повинно ставати це питання: не можу, не хочу, не знаю і не буду вчити українську мову. Для того, щоб підняти престиж и почати з себе, важливо своїм дітям це пояснювати. Дорослих вже не перевчити.
Юлю, щиро дякую за такий розлогий і щирий коментар. Справді, в нашому Запоріжжі важко добитися “всебічної українськомовності” навіть від близьких. Я говорю весь час українською (Ви про це знаєте), бо з дитинства спілкуюся українською.
Проте на сьогодні для мене дуже актуальне питання: як в російськомовному середивищі виховати хоча б двомовну дитину (не кажучи вже лише про українськомовну). Я знаю, що це питання хвилює не лише мене. Чекаю на цікаві й корисні ідеї-поради. Дякую заздалегідь.
Напишу щодо себе. У дитинстві я говорив суржиком. Російської в школі не вивчав. Зараз я вважаю себе україномовним, якийсь час я відгородився від російськомовних фільмів, музики, інформації. Це відгородження було три роки. І ось, зараз, коли доросле життя поглинає мене все більше, у мене виникли проблеми. Щоб працювати у запорізьких ЗМІ необхідно знати російську, з якою у мене проблеми. В університеті російської теж немає, хоча не розумію чому, адже реалії вимагають цього.
Я думаю, що зараз потрібно або повністю українізувати інформаційний простір, або давати вивчати російську паралельно з українською.
Однозначно – треба починати з дит.садків. Це ще радянський досвід, і він показав свою ефективність..
Я згодна з Вами, пане Сергію, на 100%. Тож потрібні вихователі, які прекрасно володіють українською мовою. У нашому садочку на 6 груп такою є лише одна вихователька. І причина такого чуда – вона родом не із Запоріжжя, а з українськомовних країв.
Очевидно, – в Запорi укр. мова перебуває на рiвнi з азербайджанською, чи навiть в’єтнамською.
Практично іноземна ..
З одного боку, мені дуже приємно, що Ви добре володієте українською мовою. З іншого боку, я розумію, що в Запоріжжі з українською мовою на сьогодні (може, щось зміниться з часом на краще) невеликий вибір місць роботи, зокрема в ЗМІ. Тож, мабуть, або Вам потрібно осилювати російську мову, або шукати роботу не в Запоріжжі. Хоча… поради тут важко давати.
Очевидно, – в Запорi укр. мова перебуває на рiвнi з азербайджанською, чи навiть в’єтнамською.
Практично іноземна ..