6
Автор ludmyla_alla | Рубрики Мовні новини | 03-03-2014
Закон про мови: цінуй мову

Цінуй мову і в законі про мови

Сьогодні в ситуації, яка ось-ось (не дай Боже) вибухне війною, закон про мови в Україні знову став козирною картою.

Саме він, закон про мови авторства нардепів Ківалова-Колесніченка, зокрема його скасування новим урядом, виявився найактуальнішою та найболючішою проблемою українського суспільства.Чи це справді так?

Мас-медійний фактаж

Переглянувши позавчора, тобто 28 лютого, телерепортажі з проросійських мітингів 6 областей України, зробила висновок, що на БІЛЬШОСТІ з них звучало гасло про надання російській мові статусу державної.

Це при тому, що 26 лютого Львів говорив російською, Донецьк – українською мовою на знак підтримки єдності Сходу та Заходу України.

Сьогодні, 2 березня, з аналогічних репортажів з Донецька й Луганська (щоб бути точним, то о 21 годині на «Інтері»), знову вже дуже настійливо звучала ця вимога в обох обласних центрах. Привернув особливу увагу той факт, що в рішенні Луганської міської ради, яку чиновник зачитував по гарячих слідах, «з коліна», вимога про прийняття закону про державну мову – російську – стояла на ПЕРШОМУ місці.

І це боротьба за російську мову як державну?

Навіть з цих кількох фактів складається враження, що питання державної мови на сьогодні в Україні – це та проблема, для вирішення якої потрібно:

1) збирати кількатисячні мітинги (хоча з цим можна погодитися, щоправда за іншої політичної ситуації);

2) встановлювати прапор сусідньої держави на міській раді (як це було зроблено сьогодні, 2 березня, в Луганську);

3) і, нарешті, звертатися по допомогу (цитую) «до братнього російського народу». Але братній народ живе в іншій державі, а звертатися мітингувальники чи то обласні урядовці планують до уряду країни, а не до громадян Росії.

Лист росіянки

До речі, щойно перевіряла пошту й натрапила на листа від росіянки, відомого бізнесмена, цитату з якого наводжу мовою оригіналу (зі збереженням стилістики): «И мне очень тревожно читать сейчас в соц. сетях такие слова как “вы, россияне, на Украину напали”. Поэтому я каждому своему знакомому украинцу сегодня написала: как ты, я за тебя, я тебя жду, если что. Это и правда так, для меня ничего не изменилось в отношении к моим друзьям, и я хочу помочь…».

Закон про мови в Україні – найболісніше питання сьогодення?

А тепер поглянемо на зворотний бік медалі: в ситуації, коли світ говорить про інтервенцію Росії в Україну, коли українська економіка «в глибокому загулі», коли ще дуже свіжі події Майдану з пролитою кров’ю українців, мовне питання на рівні закону про мови в Україні – найголовніше?

Панове, перепрошую, але з цим не погоджуюся КАТЕГОРИЧНО. І спробую свою позицію аргументувати:

1) питання державної мови – це козирна карта кожної передвиборчої кампанії, починаючи з початку 90-х років XX ст. і до сьогодні. Це такий собі давній, перевірений часом спосіб, який на 100 % не стріляє, але «масний кусень» електорату з Півдня й Сходу України, як правило, відшматовує на користь антиукраїнських сил;

2) йдеться про питання державної мови, тобто однієї з визначальних ознак України як держави. Ніхто не забороняє спілкуватися в побуті та й на роботі (окрім державних службовців, хоча навряд чи мова про заборону) тією мовою, якою ти хочеш. І варто було б хоч кількох мітингарів запитати, в яких сферах (не вступив на навчання, не взяли на роботу тощо) і наскільки часто вони мали справу з утисками через їхню російськомовність.

«Зловісна» Стаття 10 Конституції України

З метою глибшої аргументованості розглянемо попереднє формулювання «зловісного» закону про мови, який так «мозолив око» багатьом політикам. Спеціально наведу повний текст Статті 10 Конституції України (до втручання Ківалова-Колесніченка):

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом»

У мене як філолога та журналістикознавця, яка вже другий десяток років живе в Запоріжжі – історичному центрі українського козацтва – цілу купу запитань викликає друге речення щодо «всебічного розвитку, функціонування української мови… на всій території України».

Всебічний розвиток української мови в Запоріжжі

Назву лише кілька, на жаль, жалюгідних ознак отого «всебічного розвитку». Наприклад, в Запоріжжі аж одна (!) україномовна газета міської ради – «Запорізька правда» та одна двомовна – «Запорозька Січ». Купити загальноукраїнську газету українською мовою, хоча б той самий «День», – частіше нереально, хіба що дуже пощастить. Так, українським ще є обласний телеканал та обласне радіо. І в такій ситуації три виші Запоріжжя щороку випускають більше сотні журналістів, значна частина яких має добру підготовку з української мови. То що – ми, викладачі, працюємо «в трубу»? І це лише один штрих до закону про мови в Україні.

Натомість третє речення Статті 10, як на погляд філолога, сформульоване досить грамотно: російська мова виділена окремо й стоїть на першому місці серед мов національних меншин. То що тоді не подобається – що росіяни в Україні – національна меншина?

За визначенням, національна меншина – це групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. То хіба росіяни – це представники титульного етносу? Зрозуміло, що ні. І їхня кількість, якщо довіряти статистиці, трохи більше 21 % від загальної кількості населення України.

Шановні, то в чому справа? Здається, здогадуюся.

Російськомовні українці

Залишилося не розглянутим нами ще одне поняття – російськомовні громадяни України, тобто українці, яких, до речі, вирішив захищати президент сусідньої держави.

В Інтернеті зараз можна натрапити на малюнок, де на бігборді молода дівчина говорить: «Я – украинка и говорю на родном языке – русском!». Варто прокоментувати.

По-перше, дівчинці хочеться логічно відповісти: «Ну й говори собі, на здоров’я, рідною російською мовою. Хто ж проти?»

По-друге, якщо перейти на рівень науки лінгвістики, то тут змішане «грішне з праведним»: державна мова й рідна мова – це різні поняття.

Так, справді, в Україні склалася така ситуація, що значна частина українців говорить російською мовою, тобто в українців рідна мова – російська. Але це не означає, що вони потребують іноземного захисту. Погоджуюся з думкою пана Сверстюка, висловлену в інтерв’ю від 28 лютого, що працювати в цьому напрямі потрібно поступово і з молоддю.

Мовна політика – поле не оране

І будувати мовну політику так, щоб:

якщо ти хочеш будувати свою кар’єру в українській державі (а це вже непрості питання до нового уряду проведення справжньої мовної політики, яка зараз «просто в загулі»),

якщо ти хочеш пов’язати своє майбутнє з Україною (а сьогодні в умовах глобалізації закордон став таким доступним і привабливим),

якщо ти хочеш бути справжнім громадянином України (так я саме про нього – патріотизм, якого так бракує не лише в Україні),

то ти маєш чудово володіти державною українською мовою і бути гордим з того.

І насамкінець – свіжоспечений анекдот

Сьогодні я запитала в свого російськомовного чоловіка (в сім’ї нашій чоловік говорить російською, а я – українською), чи хоче він, щоб його захищав президент сусідньої держави.

«Від кого мене потрібно захищати?» – запитав чоловік.

«Мабуть, від мене» – засміялася я.

От вам і сміх навколо закону про мови – сміх крізь сльози.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Plus
Share to Odnoklassniki

Також на цю тему Ви можете почитати:

Коментарі (6)

Вже давно зрозуміло, що так звана “проблема” з мовами суто спекулятивний прийом, який застосовується політиками лише як відволікаючий маневр. Як тільки я чую, що з медіа лунає шуміха про мови – це стовідсоткова ознака того, що в країні десь щось справді серьозне відбувається. Але бажано для певних кіл, щоб без резонансу. Це одне з невирешиних питань, яке викликає емоції у деяких наших співвітчизників. Особливо, як можна спостерігати, в російськомовних. А емоціями легко маніпулювати, створювати полеміки і дискусії….присвячувати цілі випуски ток-шоу…., клепати сюжети в новини… аби про найголовніше не згадали.

Дякую, Юлю, за підтримку, однодумство і просто, що не полінувалися й написали. Для мене це означає: я недаремно стараюся.

Ще один сумний/смішний вислів, який тягне на анекдот: “Аби вирішити мовне питання в Україні, потрібно просто ввести третю державну мову – суржик!”.
Та й, як я й казала на парі, здається, на Сході та Півдні України, на людину, що розмовляє українською, накинуться скоріше, аніж на російськомовну… Отже, це питання лише пропаганди. Але про те потрібна вже інша, набагато довша розмова.

Справді, Уляночко, суржик – це інша тема. А ставлення до україномовних тут, на Півдні України, залежить від політики держави, зокрема від мовної політики, яку треба “піднімати з руїн”.

Здається, вже писав, що дійсно в Запоріжжі не знаючи російської мови журналісту влаштуватися нікуди. Я російську не знаю так добре, щоб писати без помилок чи українізмів. Зараз намагаюся писати на один сайт, редактор говорить, що пишу добре, але забагато українізмів. Перечитую й дивуюся як я їх не бачу.
Дійсно, українську не завадило б захищати в Запоріжжі. Навіть, якщо російську зроблять другою державною, не одне покоління залишаться без достатніх знань, щоб застосовувати її в роботі. Можливо, я перебільшую. Можливо, я один такий виріс на Півдні й вільно не володію російською, бо чув лише суржик в оточенні та українську в школі,університеті, фільмах, музиці, книгах.

Так, пане, я теж до речі, не знаю російської мови на належному рівні. Щоправда, я виросла на Київщині. Проте Вас розумію і Ви не одні. Сьогодні в дітей взагалі ситуація поганенька – говорять начебто російською, але пишуть начебто українською. Тобто не знають ні тієї, ні іншої.

Написати коментар

© 2014, www.l-ponomar.com